stepom

 
Французький історик Жуль Мішле в політичному памфлеті середини XIX ст. з приводу знищення Російською імперією Польщі зверхньо зауважив, що росіянам «бракує істотної ознаки людяності, — морального чуття, чуття добра і зла. Істина і правда не мають для них сенсу; заговоріть про них — вони мовчать, посміхаються і не знають, що означають ці слова».

Палко спростовуючи цей цивілізаційний вирок цілому російському народові, російський еміґрант Олександр Герцен з обуренням переконував, що це насправді не народ такий, це деспотична верхівка імперії, чиновник, поліцейський, корумпований суддя, котрі самі є кляті вороги високоморального російського селянина. Що росіяни самі страждають од централізації, котра противна слов’янському духу. Політичний еміґрант переконував, що Росія це «незакінчена будівля, де все ще пахне вапном,... де все ще зміниться...» Він покладав свої щирі сподівання на чисту й правдиву російську громаду («общину»), яка встояла перед «імператорською цивілізацію» брехні й моральної прірви. І яка ще покаже себе і свою правдивість світові...

А я читаю наївні рядки Герцена, й виразно чую не одну людину, що жила півтори сотні років тому, а єдиний хор безлічі авторів, і минулих, і цілком сучасних, котрі пишуть про ті самі проблеми країни, де авторитарна влада завжди має підтримку під дев’яносто відсотків, а ліберальна завжди засуджується яко слабка і невідповідна. Вони пишуть і пишуть про погану владу і хороший народ, аби не бачити цивілізаційної прірви, моральний кордон якої знову і знову креслять чужоземні Мішле, закидаючи знову і знову, що «Росія — це апофеоз брехні».

Теперішні політичні втікачі з Російської Федерації цілком могли б висловлювати тими ж словами свої ліберальні мрії у відповідь на закиди. От тільки переповнений суспільними потрясіннями проміжок у півтори сотні років, минулі кілька поколінь Герценів, що писали одне і те саме, змінюючи хіба що прізвища вождів, змушує однозначно вважати ці повторювані слова про відмінність між хорошим народом і поганим керівництвом тільки порожнім риторичним прийомом. Бо в кожного народу буде те кірівництво, на яке він заслуговує. І все, що тільки можна поставити у провину владі, є звинуваченням цілого народу.