Етнічність на чужині

[stepom]

Originally posted by maksymus at Етнічність на чужині

 
Куди зникає етнічність на чужині? Якщо перше чи друге покоління переселенців ще пам’ятають батьківську мову, зберігають рідні звички, відчувають певну належність до своєї спільноти, то далі зв’язки втрачаються, звичаї змінюються, нащадки адаптуються, асимілюються в новій країні, нових містах і нових спільнотах до невідрізнення. Зміну ідентичності прискорює поширене в новій країні ставлення до меншини. Класичним прикладом може слугувати німецька меншина в Сполучених Штатах. Потужна хвиля колонізації, співмірна з ірландською, зберігала надійні зв’язки з материковою Німеччиною, але після Другої світової за історично короткий час наче розчинилася в американському казані. Батько Генрі Хайнца, всесвітньовідомого виробника кетчупів, ще їздив навідувати рідню в Баварії. У Вестфалії залишилися ферми Ґроссштейнбеків, предків письменника Стейнбека. Батько Норберта Вінера, східноєвропейський єврей, перекладав з російської і німецької. А в нащадків навіть акценту не залишалося. Вже за покоління походження ставало малоцікавою деталлю. Актор Девід Духовний був упевнений, що він росіянин з Києва за дідусем. Коли ж йому розповіли, що це українське місто, то він спокійно відповів, що ніколи не пізно дізнатися щось нове про предків. Утім, ізольовані релігійні групи амішів чи менонітів зберегли вивезені мови й культури разом зі своїм суворим «орднунґом» і традиційним побутом.

Невже, за покоління-два від етнічності батьків зовсім нічого не залишається? Мабуть, ні. Чомусь певен, хоч якось має проявляти себе те, що популярно називають ментальністю, архетипами, чимось, що уловлюється за дуже віддаленими ознаками, які можуть бути ознаками саме етнічності, але втрачаються в загальних ознаках вдачі, характеру тощо. Якщо уважно звертати увагу на тих, хто виходили в Москві й Петербурзі на марші проти російської аґресії, то можна було помітити, що багато хто з учасників могли б похвалитися українськими, єврейськими, грузинськими і т. д. коренями національних меншин колишньої імперії. Здавалося б, навіть повністю асимільовані, тим не менш, вирізняються з російської маси сміливим політичним вибором. Чи не дають їм спокою архетипи, неусвідомлені імпульси, що підштовхують до такої поведінки?

* * *

Одним з найцікавіших українських літераторів другої половини XIX ст. був призабутий нині Данило Мордовець (наголос на -ець, Мордовéць). За значний внесок в українофільський рух його можна без сумніву ушановувати серед наших батьків-засновників.

Данило Лукич належав до першого пошевченківського покоління, долю якого визначила обнадійлива відлига, за якою послідувала імперська реакція, що обмеженнями пригальмувала розвиток нашої нової літератури. Мордовець перекладав українською, писав романи й поеми, брав участь у видавничій діяльності, долаючи цензурні й політичні заборони, підтримував зв’язки з провідними українцями свого часу, Кулішем, Костомаровим, Драгомановим. Здавалося б, нічого особливого для українофіла тих часів. Окрім маленької біографічної деталі: в Україну він приїхав уперше з нетривалим візитом тільки після виходу на пенсію, у п’ятидесятирічному віці, зрілим українським автором і відомим діячем.

Данило Лукич Мордовець народився і все життя прожив, ми сказали б, у діаспорі. Його рідна українська слобода, куди предки-козаки переселилися на початку XVIII ст. знаходиться далеко від України, поруч з Волгою у теперішній Волгоградській області. Закінчивши Петербурзький університет, український письменник тридцять років прослужив у Саратові чиновником шляхів сполучення. Це саме там Мордовець здружився з засланим за справою кирило-мефодіївців Костомаровим. Саме там він писав і перекладав українською й на українські теми, сперечався в листах і пресі про розвиток українського руху й мовні проблеми. Наведу один уривок що може багато сказати про зацікавлення автора:

        Малорусские поволжские колонии, о которых говорится в письме, это те слободы, раскинувшиеся по обе стороны среднего Поволжья, заселение которых относится частью ко временам украинской «Руины», когда в силу договора, заключенного между Россиею и Польшею, население правобережной Украйны должно было быть «согнано» на левый берег Днепра (это время и называется «Сгоном»), откуда оно и потянулось в Слободскую Украйну, на Дон и даже на Волгу и за Волгу, — частью же, когда от озера Элтона устраивался известный «солевозный тракт», к Волге, и вдоль этого тракта поселены были для возки соли «чумаки» из Малороссии.
        Припоминаю теперь начало возникновения мысли об описании поволжских колоний. В 1859 году, весною, П. А. Кулиш в первый раз приехал в Саратов и пришел познакомиться со мной. Мы вышли на балкон, с которого вид расстилался на Волгу и далекое Заволжье. Картина эта поразила его. Увидав за Волгой, прямо против Саратова, большое селение с несколькими церквами, он спросил — что это за город. Я отвечал, что это Покровская слобода, заселенная украинцами. Мой ответ привел Кулиша в изумление.
        — Как попали сюда наши украинцы? Я слышу об этом в первый раз.
        Я рассказал, что таких слобод в Поволжье много, и что все переселенцы до сих пор, в течение почти двух столетий, сохраняют и язык свой, и обычаи, и одеяние, да и песни их помнят и Саву Чалого, и Перебийноса. Вот тут г. Кулиш и просил меня составить описание поволжских колоний Украйны.
        — Украинские колонии на Волге!.. Это отзывается украинским миром — точно эллинские колонии в Малой Азии, в Колхиде, в Тавро-Скифии... Пожалуйста, опишите... Как у древних греков, у наших украинцев есть вероятно и свои пенаты, принесенные из Украйны?
        — Есть, говорю: — ярма для волов, занозы, мазницы с дегтем, батоги, украинские галушки и сало.
        Кулиш рассмеялся, но мысль об украинских колониях в Поволжье крепко засела в нем. И вот, когда созрел план об издании украинского журнала, вспомнили и об украинских колониях.
        Но скоро знакомство с богатствами публичной библиотеки поглотило все внимание Костомарова, и он на время забыл и о Волге, и о журнале.

        Спільнота ua-kobzar: Спогад Д. Мордовцева про початок журналу «Основа».

Мордовець перерахував прості селянські «пенати»: упряж, посуд, їжу. Побутові речі, що зберігають етнографічні ознаки етнічності, за якими можна було надійно ідентифікувати належність в доіндустріальну добу. Але це все речі давно втрачені й забуті. Коли ви останній раз їздили на волах чи користувалися мазницею з дьогтем? І нащадки українського світу в Поволжі кілька поколінь уже не користуються нехитрим знаряддям предків. Проте щось напевно мало зберегтися і через століття, щось мало подолати модернізаційний бар’єр. Так, не про відновлені, вигадані й сконструйовані добою національного відродження штучні традиції йдеться; нащадкам українських поселенців просто не було де з ними познайомитися. Не про мову, яку під російською владою було важко зберегти і на суцільно українській території. Але якісь залишки напевно мали б прослідковуватися в масі населення й зараз. Щось, що проявляє себе нечасто, неохоче, без усвідомлення свого походження. Ті самі умовні архетипи, що зрештою мають відігравати свою роль у витворенні сучасного характеру й обличчя російських поволзьких міст, розкозаченої й розукраїненої Кубані. І далі, цілої довжелезної смуги української східної колонізації, що закінчується на Далекому Сході.